| | Майбутнє моєї України
Народ мій є! Народ мій завжди буде!
Ніхто не перекреслить мій народ!..
...Народ мій є! В його гарячих жилах
Козацька кров пульсує і гуде!
В. Симоненко
Подивіться на карту! Там ви знайдете нашу українську землю, де здавна жив, живе і буде надалі жити наш український народ.
Україна... Край невимовної краси і тяжкої недолі, неповторної пісні і волелюбного лицарства, край з багатою і на радість, і на криваві сторінки історією. Але найбільше багатство кожної землі — її вірні дочки і сини, які своєю любов'ю рятували Вітчизну від поневолення і занепаду, від духовного спустошення і зневіри.
Коли я дивлюся мрійливо на небо, бачу зорі... Ці зорі освітлювали шлях Кию, вказували дорогу українському гетьману Богдану Хмельницькому, вони дивилися зверху на землю і в роки Великої Вітчизняної війни. Вони знають всю історію України, тому, мабуть, так яскраво і світять на темному українському небі. В цей час мені спадають на думку рядки поезії В. Симоненка „Мій Київ”:
В ночі осінні, холодні й нудні,
Часто ввижається Київ мені.
Вийду з палатки, у темінь пірну,
Думкою-мрією в Київ майну.
А історія наша була страшна і кривава. Відчуваючи на собі всю силу ворожих ударів, український народ неодноразово рятувався від пограбувань, розорення своїх земель, керуючись любов'ю до Батьківщини й почуттями національної гідності... Лилася річкою кров, від якої земля ставала червоною. Така страшна доля судилася нашій Україні.
Проте не здавалися українці і йшли у бій, бо не можна знищити той народ, в серці якого живе невгасиме полум’я любові до рідної землі, який віддасть все, навіть своє життя, заради щастя й волі Батьківщини! Адже ставали на захист рідної країни всі, хто міг тримати у руках зброю, всі, хто любив і вірив Україні. Тому і стоїть вона зараз, непохитна і непереможна, вільна і незалежна, як нагадування всім, хто хоче зазіхнути на її свободу. Ні часи, ні заборони не змогли знищити Укpаїну, укpаїнців, укpаїнське.
З любов'ю до Батьківщини творили дива мужності сини і дочки української землі. Читаєш «Україну в огні» О. Довженка і проймаєшся гордістю за нескорений дух, за міць і звитягу нашого народу, «якого Правди сила ніким звойована ще не була».
Кожен рядок великого Кобзаря пройнятий уболіванням за долю рідної землі, прагненням прислужитися визвольним змаганням свого одуреного, покірного народу. Кобзареве життя — зразок патріотичного служіння батьківщині, коли слово і діло єдині, коли у «врем'я люте» не зрадиш, не похитнешся. Що сталося б з Шевченком у тридцять третьому, у тридцять сьомому роках? Згадую слова Ліни Костенко:
Певно, побувавши в Кос-Аралі,
побував би ще й на Соловках.
Слово правди, слово любові Кобзаря будило сонних, запалювало байдужих, вело сміливих.
Родюча на зерно та на таланти українська земля народжуватиме синів та дочок, які творитимуть добро, зміцнюватимуть Батьківщину, щоб ніхто не зміг знищити її.
Але ти, Укpаїно, поволі встаючи із колін, співатимеш "Заповіт" Шевченка, продовжиш вибоpювати пpаво жити вільно, щоб наpешті на повні гpуди заспівати свій гімн "Ще не вмеpла Укpаїна", і на цілий світ пpоголосиш свою незалежність, свою деpжавність... І це сталося в грудні 2005 року!
Вже 15 років Україна є незалежною державою: синьо-жовтий пpапоp, що засвідчує самостійність, державність, свій гімн. Довгий і драматичний шлях вона пройшла, щоб стати вільною. Для патріотів усіх поколінь головна мета – “Україна свята”, рівна серед рівних, шанована у світовому колі держав. За це поклали голови Хмельницький і Мазепа, загинули у концтаборах Плужник і Стус.
Україна переступила поріг третього тисячоліття. Гордість і біль відчуваю в душі за долю моєї України саме в ці дні... Те, що я бачу зараз, мене не задовольняє, бо ще панує безладдя, хаос та зло.
Розумію, що за рік відбудувати державу, залатати всі дірки, перевиховати деяких можновладцiв, не можна. Що новій владі надто важко працювати в тих умовах, які склалися. Коли стара влада встромляє палки в колеса, рветься до влади, не соромлячись і не гребуючи нічим.
Я не хочу, щоб моя Україна залишалася такою. Я хочу бачити її іншою, новою: кругом доброта, порядність і чесність, радісний народ, щасливі діти. Так, саме діти. Тому що діти – це наше майбутнє, майбутнє кожної країни.
Я читаю газети, дивлюся телевізійні програми і розумію, що необхідно зміцнювати вітчизняну економіку, виробляти більше якісної продукції. Сьогодні нашій країні потрібні чесні, порядні, компетентні спеціалісти в різних галузях, які б вивели країну із кризи. На жаль, багато гідних людей почувають себе дискомфортно в рідній країні, яка знаходиться на сотому місці за рівнем життя. Хоча зараз уже помітно покращуються життєві умови: пенсії відповідають рівневі прожиткового мінімуму, це в низькооплачуваних, а хто має великий стаж, мав високий заробіток в свій час, зокрема шахтарі, сталевари, вони зараз отримують пенсії пристойні – це заслуга нинішньої влади.
Все частіше ми замислюємося над тим, чому живемо гірше від людей цивілізованих держав. І звинувачуємо при цьому всіх: від керівника підприємства, закладу до Президента. Та забуваємо, а може, і не знаємо того, що упродовж століть не мали держави, не мали свого правочинства, не мали законів, які не тільки були б виписані на папері, але й були дійовими. Я вірю, що врешті-решт по-справжньому запрацюють наші закони, що на краще зміниться наше життя, що Україна стане великою країною. І це буде залежати від нашого покоління, в деякій мірі особисто від мене. Головне – треба вірити в себе!
Саме нам, шістнадцятилітнім, вирушати у самостійне життя. Ми не маємо ще життєвого досвіду, але серце підказує, що розбрату, негараздів у політичному й економічному становищі України комусь хочеться. Мабуть, отим одиницям, отим манкуртам, які багатіли і багатіють на цьому. Та ми маємо відстояти, перебороти всі труднощі.
Але у нас ще багато невирішених проблем, як пише О. Міщенко:
Стоїть моя Україна
Знову боса й гола,
Серед багатого поля
Стоїть, кусень хліба жербачить...
Чому так сталося? Чому,
Моя Україно святая,
З тебе сміються в світі?
Невже мати такая?
Ні! Думаю – діти!
До цих слів поета ми, діти України, повинні прислухатися сьогодні, щоб не було пізно. Кожен має зрозуміти, що її майбутнє в наших руках. Відчуймо в собі провину перед рідною землею і відповідальність за все, що в ній діється. Будьмо оптимістами, цьому вчать нас славні попередники, повірмо в те, що...
...розіллється знов медами
Земля, що освятив Тарас
Своїми муками-ділами...
бо “ради кого Шевченкові йти було в Орські степи, ради кого ховати свій біль за солдатську халяву?”
Також не залишає мене байдужою проблема мови в нашій країні. Думаю, що вивчення та знання її впливає зі ставлення до неї нас самих. Мабуть, рідко знайдеш такий народ, який не поважав би своєї мови. Коли ми претендуємо на роль цивілізованої держави в світі, то мали б відчувати сором від того, в яких муках повертається рідне слово. Хоча, якщо згадую слова О. Гончара “А мова й історія – це ж єдине ціле, один кровообіг, тож і відроджувати їх маємо водночас”, хочу висловити радість з приводу хоча б такого повернення української мови в рідну країну. Зараз ще не всі вважають українську мову рідною. Тому що вони звикли до російської, навчали дітей та онуків говорити мовою міжнаціонального спілкування.
Я впевнена, вільному народу потрібна своя мова, бо тільки той народ може вважати себе духовно здоровим, може впевнено дивитися в майбутнє, коли сфери його діяльності перейняті рідною мовою і культурою. Не може українська мова бути в Україні рідною чи нерідною. Наша мова представляє нашу державу в світі. Людина, народжена на українській землі, не знаючи іншої Батьківщини, рідною мовою повинна вважати українську. Я не розумію, як можна пройти повз таку перлину, як наша мова? Адже вона всім світом давно визнана однією з наймелодійніших. Серед слов’янських мов наша мова – найбагатша на лексику. Зародившись на світанні суспільного слов’янського життя, мова наша пережила страшне лихоліття татарщини, перенесла утиски Польщі, гноблення Москви, проте, загартувавшись, дійшла до нас чистою, свіжою, мелодійною, незаплямованою. Ми повинні пишатися цим надбанням. Мова – це наша культура, ступінь нашої свідомості. Мова – душа кожної нації, її найцінніший скарб. Звичайно, не сама по собі мова, а мова як певний орган культури, традицій. А ратують за двомовність ті, хто не знає мови, не володіє нею, а вивчити – лінь! Дуже прикро, що в лавах цих „ратаїв” і представники нашої влади – депутати Верховної Ради. Соромно слухати їх виступи, які сповнені суржику, у яких відсутня культура мовлення, інколи спілкуються кулаками, ніби дикуни, бо ж слів їм бракує.
Ні, я впевнена, що відродиться наша мова у душі кожного із нас без примусу, як життєва потреба, за покликом серця і душі. Уже відроджуються національні традиції, обряди, лунають на вулицях українські пісні, ходять з колядками, вертепом. Намагаємося бути причетними до великого народу, до його культури. І відродиться національна гордість, наша самобутність.
Горда з того, що Україна починає впевнено утверджувати себе на карті. Я вірю, що в Україні рідна мова досягне вершин великої шани у кожній сім’ї, у селі і у місті.
Мені здається, що промайне небагато часу, і ми, без сумніву, увійдемо до числа найбагатших країн світу. Вже сьогодні вона поступово починає входити в світові економічні структури, намагається розвивати торгівлю з західними державами. Мені здається, що саме від цього буде залежати подальший розвиток держави. Одним з найважливіших етапів в інтеграції України у світовий простір є входження України до ЄС .
Інтеграція у західноєвропейські структури та розвиток співробітництва з ЄС є не самоціллю, а засобом досягнення, в першу чергу, конкретних економічних цілей.
Уже зараз веселі діти і їх батьки з легкістю пораються біля комп’ютера, згодом будуть вільно розмовляти декількома мовами, фізично і духовно будуть розвинутими.
Я хочу, щоб всі люди були рівними: рівними перед законом, отримували належне медицинське обслуговування, щоб до всіх ставилися однаково, щоб кожна людина могла себе захищати, а не лише багатії, щоб всі мали свободу думки, свободу слова, свободу совісті. Думаю, впевнена, Україна на правильному шляху.
Я мрію і вірю, що через декілька років, коли наше покоління буде міцно стояти на ногах, Україна стане наймогутнішою, бо саме нам будувати нову Україну. Наш святий обов’язок – відродити Батьківщину для новітньої слави, для щастя і злагоди. Так зробимо все можливе для майбутнього нашої держави! Знову і знову бринять у моїй душі прості, але такі зворушливі, виплекані і вистраждані Володимиром Сосюрою рядки:
Любіть Україну у сні й наяву,
Вишневу свою Україну,
Красу її вічно живу і нову
І мову її солов’їну.
Я Вірю в майбутнє твоє, Україно! | |  Сичова Дар'я Олегівна
твір про становлення української державності із минулого по сьогодення, про проблеми, які постають перед молоддю - уособленням майбутнього УкраїниСГШ І-ІІІ ступенів №95, керівник Колесниченко Т.О.
м. Донецьк © Сичова Д.О.
Переглядів: 12778
| |
| | |
Просимо звернути увагу, що цей документ є інтелектуальною власністю. Копіюючи його, Ви згодні з тим, що у своєму використанні Ви не будете змінювати права власності цього документу шляхом зміни змісту, включенням власних документів до змісту або інше, а також Ви згодні посилатись на власника документа при користуванні.
|
